Помсти керівництва роти бояться також колишні бійці. Один із них (
Боєць_2) зізнався в розмові з МІПЛ, що його страх пов'язаний із тим, що він давав свідчення прокуратурі. Він буквально вважає себе приреченим. Окрім того, він також розповів МІПЛ про те, що Руслан Оніщенко начебто має в Києві «своїх людей», яких використовує в якості інструменту тиску, а також як перемовників для вмовляння тієї чи іншої особи свідчити на користь обвинувачених.
Окремо слід сказати про відвертий
моральний тиск, який чинився на потерпілих та свідків, що виступали в суді. Під час судового розгляду окремі підсудні неодноразово видалялися із зали судового засідання через їх поведінку, в тому числі, образи на адресу потерпілих. Окрім того, щонайменше одного разу суддя звертав увагу адвоката Якімова на порушення ним адвокатської етики під час спілкування з потерпілими.
До морального пресингу приєдналися також представники медіа.
Матеріал на одному із сайтів не стільки захищав
торнадівців, скільки намагався принизити потерпілих, часом втрачаючи відчуття межі. Наприклад, називаючи епізоди кримінального провадження, в яких ідеться про інкриміноване підсудним насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом - "клубничкой". Це право журналіста - вважати справу сфальсифікованою (хоча в даному випадку автор сам кілька разів підкреслює, що не знає, правдиві ці обвинувачення чи ні, і навіть припускає їх правдивість), але стигматизувати жертву (нехай імовірну) сексуального насильства - це за межами будь-яких (і не лише журналістських) стандартів.
Тут варто прокоментувати ще один аргумент, який активно комунікується в інформаційному просторі з подачі захисту та слугує фактором додаткового морального тиску на потерпілих.
В епізоді, в якому
торнадівцям інкримінується задоволенні статевої пристрасті неприродним способом щодо незаконно утримуваної ними жінки, захист закидає прокуратурі, що сторона обвинувачення має в розпорядженні тільки свідчення потерпілої, хоча в подібних справах покази потерпілої сторони та свідків є повноправним і здебільшого єдиним доказом;
самій потерпілій закидають те, що вона не написала заяву про вчинення проти неї злочину - хоча абсолютно очевидно, що на момент свого звільнення з лав роти вона могла боятися звертатися до правоохоронців із заявою, зважаючи на об'єктивно існуючі ризики для неї, а також зважаючи на те, що
в цій самій справі є двоє потерпілих, які були передані в підвал торнадівців безпосередньо місцевими правоохоронцями Луганської та Донецької областей. Не виключено, що те саме відбулося б і з цією жінкою.
Застосування заходів безпеки до учасників кримінального провадження у випадку
справи Торнадо варто було б розглянути окремо, і це предмет для окремого дослідження, яке наразі провести складно через відсутність доступу до відповідної інформації. Скажемо тільки, що,
зважаючи на характер справи, необхідно шукати баланс між безпекою потерпілих/свідків і збереженням права обвинувачених на справедливий суд. Подекуди це дуже складна дилема, але необхідність дотримання принципу пропорційності зафіксована як, наприклад, у
рекомендаціях Комітету міністрів Ради Європи державам-членам щодо залякування свідків і прав сторони захисту, а також щодо захисту свідків та осіб, які співпрацюють з правосуддям (від 1997 та 2005 років відповідно), так і у рамках діяльності
міжнародних трибуналів (Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії, Міжнародний трибунал щодо Руанди та ін.), а також у принципах діяльності Міжнародного кримінального суду, викладених у Римському статуті (стаття 68 каже про заходи безпеки, що вони не повинні завдавати шкоди правам обвинуваченого або бути несумісними з ними, а також завдавати шкоди проведенню справедливого та неупередженого судового процесу).